Того суботнього вересневого ранку на КПП Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля МНС України (м. Черкаси) було гамірно. На зустріч випускників з’їхалися з усіх усюд колишні курсанти навчального закладу, випускники 1980 року. Прийшов їх привітати і ректор академії полковник служби цивільного захисту Микола Андрійович Кришталь, який дуже уважно ставиться до діяльності усіх громадських організацій, що діють в навчальному закладі, приділяє велику увагу ветеранам та заохочує проведення зустрічей випускників.

    «Без поваги до минулого, без усвідомлення того факту, що серед співвітчизників є багато таких, чий життєвий та професійний шлях гідний найвищої поваги та гордості, ми не зможемо виховати молоді покоління українців, яким буде небайдужа ні доля Батьківщини, ні доля кожного окремого її громадянина, – ділиться своїми переконаннями полковник служби цивільного захисту Микола Кришталь. – А в такому особливому навчальному закладі, як наша академія, необхідно із ще більшою повагою ставитися до традицій, організовувати зустрічі з ветеранами, переймати досвід та сприяти процесу розвитку в молоді почуття не награного, а реального патріотизму. Тільки так ми можемо виховати пожежника-рятувальника, який буде справжнім героєм своєї країни, кожної миті готовим стати на її захист, самовіддано захищати матеріальні цінності країни та людські життя».

    Випуск навчального закладу 1980 року був особливий, адже він проходив не в червні, як зазвичай, а в серпні, що було пов’язане із Олімпіадою-80 – Всесвітніми олімпійськими іграми, які того року проходили у Москві й потребували залучення до охорони громадського порядку усіх наявних у державі резервів. У той час нинішня Академія пожежної безпеки називалася Черкаським пожежно-технічним училищем і підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, тож до Москви були направлені курсанти випускного третього курсу, частково – курсанти другого курсу і кращі курсанти першого курсу (навчання у ЧПТУ було розраховане на 2 роки 10 місяців; на кожному курсі навчалося по 200 осіб).
    – Ми були в числі тих, хто охороняв Олімпійське селище, – розповідає Павло Віталійович Чернишов із м. Саратова. – Це були незабутні дні, враження від яких залишилися на усе життя!
    По завершенню навчання у ЧПТУ П.В. Чернишов 25 років прослужив у підрозділах МНС Росії, вийшов у відставку у званні підполковника. Зараз займається питаннями протипожежного захисту на об’єктах хімічної промисловості та атомної енергетики.

    – Дійсно, курсантські роки були найкращими роками нашої юності! – приєднується до розмови Володимир Юрійович Касаткін, знаний серед однокурсників як бард-пісенник, жартівник і «душа компанії», який грав не тільки на гітарі, а й на усіх наявних в училищному оркестрі інструментах. – Однією з умов навчання в ЧПТУ було обов’язкове проживання в казармі. Тож, окрім занять, самопідготовки, господарчих робіт та несення служби, ми мали насичені курсантські будні та веселі свята. Проводили різні спортивні та культмасові заходи, конкурси художньої самодіяльності та КВНи…

    Після одного з таких КВНів на випускному курсі, коли курсант Касаткін у своєму пісенному шаржі «пропісочив» начальника відділу кадрів, останній направив жартівника по розподілу аж у віддалений куточок Радянського Союзу – Республіку Тиву. Володимир не образився. До вступу в ЧПТУ він рік після закінчення школи працював бійцем пожежної частини, тож мав досвід «надзвичайних ситуацій» і до свого «політичного заслання» поставився як до великої пригоди. Згодом, у далеких краях знайшов собі по серцю дружину Олену (доньку українця та хакаски), здобув ще одну освіту в Кизилському філіалі Красноярського політехнічного інституту. А через десять років, маючи вже й донечку, переїхав із сім’єю в Україну, до м. Києва. У відставку вийшов у званні майора з посади старшого викладача-методиста – начальника кабінету педагогічної майстерності навчального центру з підготовки працівників пожежної охорони ГУ МНС України у м. Києві.
    А от Віктор Станіславович Возний після екскурсії по академії із задоволенням дізнався, що авторська система пошуку оперативних планів на карті міста Черкаси, виготовлена ним та його товаришем Юрієм Жиляком власноруч ще на першому курсі, протягом 25 років знаходилася у робочому стані на стіні диспетчерської навчальної пожежно-рятувальної частини навчального закладу.

    – Створений у 1973 році навчальний заклад тільки ставав на ноги і потребував розвиненої матеріально-технічної бази, – розповідає Віктор Станіславович. – Тож кожен з курсантів мав змогу проявити себе з різних боків. Стали в пригоді й мої знання з радіотехніки (у школі я відвідував радіотехнічний гурток та любив конструювати електричні мережі). Та скажу відверто, лише на відстані та з висоти життєвого досвіду ми можемо оцінити повною мірою вагомість і всі плюси нашого навчання в училищі та значимість дружби, яка зародилася у курсантські роки.
    Віктор Возний приїхав навчатися у ЧПТУ із Вінниці. Туди ж і повернувся на роботу. У 1982–1986 роках жив у Москві – навчався у Вищій інженерній пожежно-технічній школі. У 1991 році перейшов на службу до УМВС України у Вінницькій області, отримав криміналістично-експертні допуски і довгий час працював старшим експертом криміналістичного відділу. Нині донька Віктора Станіславовича – двадцятитрирічна Юля, яка вже має вищу економічну освіту, планує пов’язати свою майбутню професійну діяльність із криміналістично-експертною службою. Віктор Станіславович на вибір доччиних «за» і «проти» впливати не хоче, бавиться із дворічною онукою. А його дружина (медик за фахом) жартує: «Яблучко від яблуньки…»

    Із задоволенням відзначає постійний прогресивний розвиток рідного навчального закладу і більш частий його гість – Михайло Миколайович Лепський. Роки професійного життя він віддав службі в правоохоронних органах Черкащини: довго служив в УМВС України в Черкаській області, а рік тому вийшов у відставку у званні полковника з посади заступника начальника Черкаського обласного управління податкової міліції. До всього, в академії працював проректором його рідний брат Олексій Миколайович Лепський (також випускник цього навчального закладу). Нині – генерал-майор служби цивільного захисту, обіймає посаду начальника ГУ МНС України у Запорізькій області.
    Раніше часто навідував рідний навчальний заклад і Микола Володимирович Олефір. Він також довгий час служив в УМВС України в Черкаській області. І навіть по виходу у відставку з посади заступника начальника УМВС по роботі з особовим складом, маючи звання полковника міліції, ще протягом двох років очолював прес-службу УМВС. Поки не вирішив кардинально змінити фах і місце постійного проживання. Нині живе у столиці, працює в одній із київських лізингових компаній.

    А от колишнього старшину курсу Олександра Миколайовича Ганича з академією пов’язують і долі його синів Сергія (випуск 1997 року) та Станіслава (випуск 2004 року) – єдиного з випускників навчального закладу – відмінників навчання, якому було присвоєне звання старшого лейтенанта. Імена обох увічнені у списках кращих випускників на мармурових Дошках Пошани, що прикрашають стіни вестибюля першого поверху академії. Нині Станіслав Ганич вже капітан служби цивільного захисту, працює у Теребовлянському райвідділі ГУ МНС України в Тернопільської області. Саме туди Олександр Миколайович колись переїхав жити і служити вслід за своєю дружиною (медиком за фахом).
    Спілкуючись із друзями, Олександр Миколайович згадує, як він, христинівський парубок (родом із містечка Христинівки Черкаської області), відслуживши армію (проходив службу в Німецькій Демократичній Республіці), вступав на навчання до ЧПТУ. Першого разу провалив вступні іспити і протягом року працював в училищі водієм-інструктором. Отже, почав вчитися вже у 25-річному віці, і навіть був на своєму курсі старшиною…
    По завершенні навчання О.М. Ганич служив рік у Черкасах. А решту професійного життя – у Тернополі. Вийшов у відставку з посади старшого інженера, маючи звання підполковника. Нині працює агентом АТ «Українська страхова компанія».
    Він і досі тримає себе у гарній фізичній формі, займається культуризмом, «легенько» півсотні разів віджимається від підлоги та піднімає лежачи вагу у 150 кг. І досі свято береже медаль із викарбуваною атрибутикою Олімпіади-80, отриману за бездоганне виконання професійного обов’язку під час охорони правопорядку на Олімпійських іграх у Москві. І досі безмежно радий бувати у Черкасах, зустрічатися із друзями своєї курсантської юності. І досі при зустрічі називає батьком (із вдячністю та безмежною повагою) сімдесятирічного Івана Олександровича Гетьмана – свого колишнього начальника курсу.

    Івана Гетьмана називали батьком усі курсанти його курсу. Цінували за прямолінійність, розсудливість, мудрість, турботу і довіру, адже він для них був взірцем офіцерської честі та педагогічного таланту.
    І.О. Гетьман закінчив у 1961 році Львівське пожежно-технічне училище, у 1978 році – Академію МВС ССР. Працював начальником штабу міськвідділу патрульно-постової служби. Коли в Черкасах було відкрито пожежно-технічне училище, пов’язав подальшу службу із педагогічною діяльністю. І треба сказати, командир з нього вийшов відмінний! Завершив службову діяльність Іван Олександрович у званні полковника на посаді старшого викладача. Два його сини теж стали офіцерами. Старший вже на заслуженому відпочинку, вийшов у відставку у званні капітана внутрішньої служби. Молодший – нині полковник СБУ. Іван Олександрович має трьох онуків, які дають йому невимовну втіху після смерті коханої дружини.
Зустрічі з випускниками він не пропускає. В них – сьогоднішніх сивочолих ветеранах силових структур України і Росії – знаходить відображення своїх юнацьких мрій, черпає підтвердження важливості прожитого життя, педагогічних пошуків, офіцерських амбіцій та батьківських сподівань. Доля розкидала його вихованців по усьому світові. Не всі мають змогу і приїхати на зустріч. У Мурманську живуть і працюють Олександр Зіва (начальник ГУ МНС) та Олександр Бондарчук (працював начальником пожежної частини по охороні Мурманської АЕС). Володимир Харитонов, Віктор Носков та Юрій Перцев у Москві, Володимир Лук’янов у м. Біробіджані Хабаровського краю… Розлетілися соколята. А кожного з них пам’ятає і кличе на наступну зустріч, яка відбудеться через п’ять років.


 

Світлана Єренкова, фото Сергія Федоренка, сектор зв’язків з громадськістю та ЗМІ АПБ